навчально-виховний комплекс
Тлумацького району

офіційний сайт

Меню сайту
ЧАС
Статистика
Яндекс.Метрика
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
informer pr cy
Форма входу
Життя сайту
Святкові дні
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Допомога
Країни
free counters
Free counters
Реклама
Якість сайта
Реклама
                               Павло Василик.
"Велика сила молитви."Уривки зі спогадів.

         
У серпні 1956 року прийшов мені дозвіл повернутися в Україну. Того ж місяця був уже в Бариші. Найдужче мене тішила думка, що нарешті зможу висвятитися на священика. Як не допитувався — не міг ніяк довідатися, чи є на волі хтось із греко-католицьких єпископів. Усіх їх або загнали в концтабори, або розстріляли.
Наприкінці вересня посланець від отця Івана Готри повідомив, що до Львова з заслання повернулися наш старенький владика кир Микола Чарнецький. Отець Готра розповів Владиці про мене, і вони чекають, аби я приїхав на свячення.
На другий день я вже був у Львові. Владика зустріли мене дуже прихильно. Сказали, що моє свячення — за три дні. Я попросив відкласти хоч на два місяці цю дуже важливу в моєму житті подію. Хотів до неї належним чином підготуватися. Владика погодилися.
Вісімнадцятого листопада 1956 року здійснилися мої дитячі мрії — з рук несхитного Христового воїна, преосвященного владики кира Миколи Чарнецького я отримав ієрейські свячення.
У Львові довго не затримувався. Спакував у валізу чашу, фелон, книжки — й до Бучача. У цьому старовинному місті на свято Архістратига Михаїла я відправив першу в своєму житті Службу Божу. Відправа була в помешканні Сестер-Служебниць. Підпільно, але вдень. Того самого дня пішов відправляти й у село Переволоку, де зібралося понад 200 людей.
Так почалася моя підпільна душпастирська праця в Україні. Ходив від села до села. Удень — польовими дорогами й лісовими стежками. Вночі міг виходити на широкі гостинці, але там перед кожною машиною треба було втікати з дороги, ховатися від світла фар. Полювали на мене постійно. Та кагебисти не знали так отих стежок, як знав їх я.

***
Надорожна стала підпільним релігійним центром Галичини. Багато людей приїздило сюди з інших областей. Я правив по всій Галичині, на Закарпатті, але в Надорожній — найчастіше.
Раз по вечірні, а вона закінчилася опівночі, бо до сповіді було багато людей — своїх і приїжджих, повідомили мене, що в селі є КГБ і міліція. У Надорожній, як і в кожному селі, були сексоти з комуністів і державних активістів. Тому я був змушений дотримуватися конспірації: про місце, де маю ночувати, знали тільки церковний сторож і господарі, в яких я спав. Маючи повідомлення про ловців, я не пішов до тої хати, де було домовлено, бо туди треба було йти через село, а попросив Василя Федорака дати знати Юстині Шлапак. Її хата була недалеко від церкви, під лісом. Господиня повіддавала доньки і тепер жила сама. Там було спокійно.
У темному куті в сінях були маленькі дверцята до комірчини, в якій мені постелили. Я відразу заснув. Раптом стукіт, крики. Спочатку гадав, що то сон. Відізвалася господиня. Пішла відчиняти. Чую нишпорять по хаті. Сподівався, що моїх дверцят не завважать. Але знайшли.
— Вставай! — гукнули з порога.
— Прошу зачинити двері, мені треба одягтися.
Послухали. Я вийшов, привітався по-християнськи. Попросив у господині води.
— Ладно, пашлі!
— Немитий не піду.
Впустили господиню з водою.
— Тєпєрь пашлі!
— Ні, ще маю помолитися! — не чекаючи дозволу, я вкляк посеред хати. Їх було четверо. Один пішов до сільради по «воронок», другий чекав на подвір’ї, третій — у сінях. Четвертий стояв наді мною з пістолетом.
Я молився по вервицях. Кілька разів. Довше, як звичайно. Важко було в такому стані зосередитися на молитві.
У ті часи в багатьох сільських хатах не було дощаної підлоги. Земляна долівка була й у Шлапачки. Від землі тягло холодом, ноги затерпли. Я важко підвівся. Перехрестився. Надворі вже добре сіріло.
— Можу йти.
— Ні, тепер не підемо, тепер поїдемо. Зараз буде машина. Посеред дня із цього хуліганського села ми вас не виведемо. Даремно ви хитрували. Ви в наших руках.
— Я в руках Божих!
— То що, буде чудо?
— Так! Правитиму в селі утреню!
І тут ударив церковний дзвін! Це було несподівано й для мене. Що вже казати про мого «опікуна». Він раптово зблід, як стіна.
— Що це?
— Боже чудо!
Дзвін не вгавав. На вулиці, на подвір’ї гомін. Чую — рвуться до хати. Нараз: бах! бах! бах! Стихло. То стріляв міліціонер. У повітря. Хотів у такий спосіб громаду трохи вгомонити, а вийшло навпаки — ще дужче озлобив. Кинулися до нього люди, відібрали пістолет і шпурнули в город, а самого підняли і жбурнули, як гнилу колоду. Так і розпростерся на землі. Лячно було підвестися...
Далі — галас, натиск! Ще трохи — розвалили б хату. Мене мусили вивести надвір. Зі словами «зраднику», «кате», люди накинулися на «мого» кагебиста. Я ледве їх угомонив. Народу щораз більшало. Уже не ставало місця на подвір’ї, на вулиці. Стояли на городах.
Мене підхопили на руки й понесли до церкви. У цей час під’їхали дві машини з міліцією. Знову постріли вгору. Люди повитягали міліціонерів з автомобілів, поспихали їх і машини в рів, закидали дрючками й камінням.
Рівно о десятій я почав правити. Все живе було в церкві й під церквою. Лише сільський партійний актив помагав міліціонерам витягати з рову машини. Потім мені сказали, хто вдосвіта вдарив на сполох. Як я вже був у Шлапачки, Василько Федорак ніс туди мої речі. Ми так часто робили, коли чигала на нас небезпека. Побачив на подвір’ї стражів порядку й побіг до дзвіниці.
По цій події Надорожну стали пантрувати ще пильніше. Найдужче перед Різдвом. Та як я міг обминути це село на таке велике Свято?
Цей випадок стався 1959 року.
«Розвідка» доповіла мені, що міліцейські пости чатують на всіх підходах до села. Нікого нема лише коло церкви від лісу, бо там глибокий сніг. Ліс підходить у Надорожній майже до самої церкви. Звідти я й прийшов. Що ми з провідником наважимося пробиратися такими снігами, не сподівалася не лише міліція, але й надорожнянці.
Я прийшов до цього села і на Щедрий Вечір. За сільським звичаєм, молодь у Надорожній плете того вечора вінок, яким заквітчують хрест над криницею, де святять воду. Коли хлопці й дівчата несли до хреста вінок, побачили сани з міліцією. Кинулися перекривати дорогу, дзвонити. Побігли за саньми. Міліціонери почали стріляти. Цього разу — не вгору. Але поранили лише свого фірмана. Гнали, як скажені. Переїхали дівчинку шкільного віку (її відвезли до лікарні, але та, Богу дякувати, дуже не постраждала).
Міліціонерам вдалося втекти з села. Люди подумали, що на тих санях повезли мене, і півсела кинулося до Тлумача (за п’ять кілометрів від Надорожної) мене визволяти.
Наробили в райцентрі переполоху. Міліція так перелякалася, що водила надорожнян по камерах, де тримала арештантів — показувала, що мене там нема.
Ті, що ходили до Тлумача, дуже втішилися, коли, повернувшись, застали мене в церкві. Я, відправив Службу Божу, освятив воду, і, поки розвиднілося, пішов на інші села.

* * *

Того кагебистам було вже занадто. Вони дійшли висновку, що моє дальше перебування на волі стає небезпечним. Про можливість повторного ув’язнення нагадували мені при кожній зустрічі:
— За табой параша плачєт! — погрожували.
Схопити мене в Надорожній чи в якомусь іншому селі вони не наважувалися. Вибрали Станіслав. Сталося це 22 січня 1959 року.
Мене привезли до обласного КГБ о шостій годині вечора. Я висловив протест із приводу мого бандитського арешту. Хвилин за десять почали сходитися ті з більшими звіздами. Обурювалися, що я наважився назвати їх бандитами. Обіцяли за це окрему статтю. Далі запрацював кагебистський конвеєр.
Щодня приходили під тюрму люди. Приносили мені передачі, але за час слідства не допустили до мене жодної.
Якось люди довідалися, коли суд. Прийшло їх того дня дуже багато. Оточили в’язницю з усіх боків, бо не знали, звідки мене вивезуть. Чекали й коло станіславського обласного суду. Але не дочекалися. Того дня, 14 квітня 1959 року, «воронок» довго петляв зі мною міськими вулицями. Потім виїхав на рівну дорогу. Хвилин через 15 швидкої їзди зупинився. Мене привезли до Лисця. Завели до клубу.
Суд був «відкритий». «Публіка» в залі — кагебисти й вірні їм представники преси. Зайшли судові чиновники. Звичні формальності. Зачитують акт звинувачення. Такий і такий, так званий уніатський священик, висвячений нелеґально, їздив по містах і селах різних областей, в уніатському обряді відправляв Служби Божі, сповідав, причащав, хрестив, вінчав, ховав, освячував, не маючи на це права і порушуючи закон. Сіє ворожнечу між людьми. Доводить його незаконну діяльність вилучена
в його двоюрідного брата Долика Степана велика кількість антирадянської літератури релігійного змісту.
У брата забрали мої Святе Євангеліє, Часослов, тритомний Катехизис, Акафісник, Требник, Служебник і книжку отця Пристая «Із Трускавця до хмародер».
Я запротестував. Література, яку в мене забрали, духовна, а не антирадянська. Вимагав принести її до зали, щоб присутні переконалися.
Викликають свідків. Ті мене підтримували. Коли впускали їх свідчити, вони насамперед голосно зверталися до мене: «Слава Ісусу Христу!».
Свідчить Петро Пиріжок:
— Я належу до Української Греко-Католицької Церкви. Отець нікого з нас не силували ходити на його відправи. Ми самі їх просили. Ви нашу церкву закрили, а до костьола і до московської православної не ходимо. Ще раз кажу, що отець наш нічого не винні!
Допитують Василя Федорака з Надорожної:
— Ти в Бога віриш?
— Вірю.
— Як? Такий молодий, у школі вчився і віриш у Бога? Ти комсомолець?
— Ні.
— Ось бачите! То вина цього уніатського священика. То він аґітує молодь проти комсомолу!
— Ні. Мене аґітували в комсомол. Заставляли силою! Ми від вашого комсомолу в школі через вікна тікали! Всім, хто не хотів бути комсомольцем, познижували оцінки. Чи це справедливо?!
— Ви послухайте, як він говорить! Це — наука бродячого уніата!
— Мене так навчили тато й мама! Вони старші за нашого отця! Вони греко-католики. І все село наше греко-католицьке. Не виніть ні в чому нашого отця! Церква починається не від священика, а від Спасителя нашого Ісуса Христа! Священик лише виконує свій обов’язок!
Так свідчили всі. Молоді, старші, чоловіки, жінки зі Станіславської, Львівської, Дрогобицької, Тернопільської областей.
Останнім викликали надорожнянського дяка. Онуфрій Морикіт — статечний, у літах. Перебув дві криваві війни століття. Непохитний у вірі. Став твердо посеред зали, ще й сперся на довгу й грубу палицю. Здавалося, що прийшов він сюди не від плуга, а що сам Спаситель прислав до мене свого Апостола. Суддя посмів запитати його, як і кожного:
— Ви вірите в Бога?
Дяк розправив груди. Ступив крок до суддів. Стукнув палицею об підлогу. Промовив повільно, виразно й голосно:
— Так, панове судді! Я вам кажу: людина, яка не вірить у Бога, є як той скот!
Його негайно вивели з зали. Оголосили перерву.
Я собі адвоката не шукав, вони самі призначили мені «захисника». Такого «захисту» світ не знав. Він лише весь час до мене:
— Як ви посміли, як ви посміли...
— Ви прийшли мене захищати, чи помагати прокуророві мене звинувачувати? — питався я його на «процесі».
Я відмовлявся від його послуг, але на то не зважили. Ще й стягли з мене 70 карбованців за його «захист». І ось вирок 5 років ув’язнення і 5 років позбавлення права проживати в Галичині.

***

Перекладач сайту
Профіль
Особистих повідомлень:
Ви війшли як: Гість
IP : 44.206.248.122
Гості
День.нар.:
Ти тут: Днів(Дня)
Стать:
Профіль ЛС Выход
Ікона дня
Чат
Друзі сайту
Переводчик онлайн Українські пісні Світ українського! Українське кіно, музика, кліпи та програми. Пам’ятай про Крути Молодь пам’ятає Шухевича
Календар
Календар України
Архів записів
Стратегія
Пошук
Wmlink
https://adprofy.com/webmaster/getfile/10597
Copyright MyCorp © 2024