Я бачу той розпач безсилих людей
І погляд голодних дитячих очей,
В долоні затиснуті п’ять колосків,
Гвинтівку і вирок жорстоких катів.

Спустошені села, порожні хати
І сни про матусю дитя-сироти,
Яке, наче паросток роду, живе 
Й натхненно шукає коріння своє.

Я чую той стогін крізь щільність років,
Крізь спогадів тугу померлих батьків…
У вічність нестиму сторінку сумну –
Про жертв геноциду пам’ять святу.